Білл Каннінгем — легенда стріт-фотографії і один із символів Нью-Йорка. Однак зіркою і улюбленцем публіки він став ще в середині ХХ століття, коли носив екстравагантні капелюхи і писав колонки у модних виданнях.
У цій автобіографічній книзі Каннінгем розповідає про свої перші кроки в місті свободи і гламуру, про золотий вік високої моди і про свій шлях до вершин модного Олімпу. На самому початку у нього не було ні грошей, ні зв'язків — тільки талант і неймовірний оптимізм. Він розглядав вітрини найрозкішніших бутіків у місті і мріяв присвятити своє життя моді. Взявши псевдонім Вільям Дж., Білл став одним із найоригінальніших і найвідоміших капелюшних дизайнерів своєї епохи.
Закулісний світ моди і свої в ньому пригоди Білл Каннінгем описує живо, дотепно і безжально.
Білл Каннінгем не був вуличним або фешн-фотографом, як і не був папараці, але – парадоксально – поєднував у собі найкращі якості всіх вищезгаданих жанрів. Його унікальна оптика та вражаюча відданість моді, помножена на філософію аскетичного естета, стали явищем унікальним, а біографія Каннінгема здатна здивувати не менше, ніж його фото.
Першу пристрасть до моди Білл відчув, як це не дивно, в церкві на початку 1940-х. «Я ніколи не міг зосередитися на недільних церковних службах, тому що я вже зосередився на жіночих капелюхах», – згадував Каннінгем пізніше. Подорослішавши, Білл відкриє власне ательє з виготовлення головних уборів, а поки найбільш наближеною до «фешн-індустрії» була робота кур’єром у кравця. Згодом він влаштувався комірником у універмаг, де швидко навчився відрізняти красиві та якісні речі від пересічно-повсякденних.
У дев’ятнадцятирічному віці, кинувши навчання в Гарвардському університеті, Каннінгем перебрався до Нью-Йорка, де мріяв відкрити невелике ательє-магазин із пошиття капелюхів. Триста доларів, заощаджених від стипендії і які здавалися Біллу величезними, надали йому сміливості – він зібрався орендувати кімнату в самому центрі Нью-Йорка. З магазину Карнегі, куди Каннінгем зайшов із пропозицією здати йому приміщення, молодого бізнесмена відправили за адресою… психіатричного відділення.
Зрештою, поміривши свої апетити, Білл знайшов невелику кімнатку майже на горищі, а за її оренду став розраховуватися прибиранням по всьому будинку, паралельно підробляючи то вуличним зазивалою, то рознощиком обідів. Бізнес не сильно окупав витрати на матеріали, але Каннінгем був щасливий. Він, здається, взагалі не вмів сумувати. Навіть коли Каннінгема мобілізували в армію, удача не залишила його – Білл служив у Парижі, де міг вільно відвідувати модні покази найкращих будинків.
Повернувшись до США, його капелюшна справа нарешті вийшла на якісно новий рівень, його запросив до співпраці салон високої моди, який робив репліки дизайнів Chanel, Givenchy та Dior. У 1950-х роках відвідувачами цього салону були, наприклад, Мерилін Монро, Кетрін Хепберн і Жаклін Кеннеді. Жаклін після вбивства чоловіка-президента надіслала Каннінгему свій червоний костюм, щоб перефарбувати його у траурний чорний колір для похорону.
Досвід роботи із зірковими та богемними клієнтами підштовхнув Білла до журналістики – він почав фотографувати модно одягнених людей на вулицях Нью-Йорка та розміщувати фото у журналах Women's Wear Daily та Chicago Tribune. Власне, коли капелюхи вийдуть з моди і бізнес Каннінгема стане нерентабельним, фотографія та колоністика стануть справою його життя. До смерті на вісімдесят восьмому році життя він буде виходити на кут П'ятої авеню і колесити по околицях на велосипеді, тримаючи фотоапарат напоготові.
Результатом його роботи не була вулична фотографія, хоча робилася вона буквально на вулиці без будь-якої підготовки. Це не була і фешн-фотографія, хоча найбільше Каннінгема цікавила мода у всіх її проявах. Це не була робота папараці, адже фотограф не ставив за мету вторгнення у особисте життя – його цікавили лише вбрання, і тому Каннінгем не сприймався зірками з негативом чи агресією.
Іноді в об'єктиві Каннінгема опинялися звичайні люди, випадкові перехожі, вбрання яких здалися фотографу незвичайними, екстравагантними, витонченими або вишуканими. Але окремим досягненням Каннінгема вважається те, як він став знімати зірок у повсякденному житті. Часто він навіть не помічав, що знімає зірку – велику актрису Грету Гарбо на одній зі своїх фотографій Каннінгем упізнав лише згодом за допомогою читачів. «Я подумав, подивіться на крій цього плеча! Це так красиво. Все, що я помітив – пальто і плече». Надалі в об'єктив Каннінгема потрапляли найрізноманітніші зірки: Девід Боуї, Бой Джордж, Наомі Кемпбелл, Елізабет Тейлор, Лайза Мінеллі та багато інших.
А ось хто іноді не міг стримати гніву, так це власники модних будинків і модельєри. Річ у тому, що Каннінгем був не лише влучним фотографом, але й гострим журналістом. Він був непідкупним і не визнавав за авторитетами права на помилку. Міг ущент розкритикувати новий показ умовного Chanel і похвалити незалежну фірму з пошиття повсякденного одягу. Досягти такої незалежності дозволяв той факт, що все життя і всюди Каннінгем числився позаштатним журналістом. Якщо ж ішлося про запрошення на якийсь захід, то він не торкався там до частувань. «Я просто намагаюся вести чесну гру, а в Нью-Йорку це дуже... практично неможливо. Чесно кажучи, в Нью-Йорку це схоже на боротьбу Дон Кіхота з вітряними млинами», – говорив Каннінгем на схилі років.
Найкраще ілюструє таку простоту той факт, що один із головних модних оглядачів США віддавав перевагу виходити на роботу в звичайних чорних кросівках, синій куртці, і з єдиним «аксесуаром» у вигляді фотоапарата. До смерті Білл Каннінгем жив у маленькій квартирці в Карнегі-холі з зручностями на поверсі. Після нього залишилася колекція, що налічує близько трьох мільйонів знімків, більшість із яких ніколи не були опубліковані. Вдячні нью-йоркці на згадку про видатного фотографа попросили владу міста назвати кут П'ятої авеню, де так часто «полював» за кадрами Білл Каннінгем, його іменем.
«Він знав усіх, — говорив про Каннінгема видавець журналу Women’s Wear Daily Джон Фейрчайлд, його перший роботодавець. — Він не просто висів в офісі на телефоні, а виходив на вулицю і повертався з найкращими матеріалами. Вся редакція йому заздрила». Він справді знав усіх — з середини до кінця 1960-х, працюючи позаштатником у Chicago Tribune, він розповідав про все важливе, що відбувалося тоді в Нью-Йорку: про незалежне кіно, про тусовки в клубі Max’s Kansas City та готелі «Челсі», про Холстона і Ворхола. Потім, коли Каннінгем перейде в The New York Times на посаду фотографа і автора колонок «На вулиці» та «Вечірні години», і той, і інший стануть героями його фоторепортажів. Самі герої заздрили своєму хронікерові. «Побачив Білла Каннінгема на велосипеді. Хотів би я займатися тим самим, чим він — просто їздити містом весь день і фотографувати», — писав 17 травня 1984 року у своєму щоденнику Воргол.
Світ моди в США був нерозривно пов'язаний зі світом «старих грошей»: без бажання переплюнути європейських модельєрів і без
межних фінансових можливостей для цього американська мода, здається, просто не відбулася б. Як і без Білла. Девід Рокфеллер розповідав таку історію: «Брук Астор запросила Білла на своє 100-річчя. Ми не запрошували журналістів, але вона хотіла бачити Білла — як друга».
Сам Каннінгем хизувався тим, що, мовляв, не впізнає знаменитостей. Починаючи працювати для The Times, він ставав на розі бутикової 57-ї вулиці та 5-ї авеню в Нью-Йорку і чекав. Якось повз нього промайнула Грета Гарбо — в сонцезахисних окулярах і нутрієвій шубі. Каннінгем стверджує, що не впізнав актрису, йому просто сподобалася шуба, але наступного дня цей випуск наробив фурору: ще ніколи найреспектабельніша газета країни не друкувала фотографії знаменитостей (редактор-то впізнав Гарбо) без їхнього дозволу. «Я не вірю, коли він каже, що не впізнає людей на своїх фотографіях. Боже, він впізнав невловиму Гарбо!» — згадував його тодішній редактор. Тож так, це лукавство: популярного в кінці 1980-х молодого спадкоємця девелоперської імперії та шоумена Дональда Трампа на тому ж розі 57-ї та 5-ї вулиць він не міг не впізнати. Ніяких випадковостей.
Мало який із текстів про Каннінгема обходиться без цитати Анни Вінтур з документального фільму 2010 року «Триб'ют: Білл Каннінгем Нью-Йорк». Ці слова розійшлися ще за життя фотографа, який помер у 2016 році: «Ми всі одягалися для Білла». Хороша фраза, недарма Вінтур, людина слова, повторювала її кілька разів, але краще за все вона звучить цілком, оскільки в повній мірі розкриває творчий метод фотографа: «Таке відчуття, що тільки йому цікаво, як ти одягнений. І він завжди обирає найвдаліші фотографії, де ти виглядаєш найкраще». У цій чутливості та уважності до своїх героїв — весь Каннінгем. Як він писав сам: «Річ у тому, що я не дуже-то хороший фотограф. Чесно кажучи, я занадто сором'язливий. Взагалі не агресивний. Мені просто подобалося і подобається знімати прекрасно одягнених жінок. Ось і все».
Але головна спадщина Каннінгема — це, звісно, фотографії містян. Архів його колонки «На вулиці» — справді унікальна річ. Це не просто підбірки фотографій жінок і чоловіків, одягнених у щось подібне (у жовті пальта або косухи), але майже щоразу — розгорнутий коментар про те, чому ці речі носять саме зараз і що це означає в контексті історії моди. А іноді просто — жарти над нью-йоркцями, які після страшного снігопаду в січні 2016 року вийшли на вулицю з голими плечима і в ботинках на тонкій підошві. Але це вже наприкінці життя, а в 1970-ті такий підхід був справжньою революцією. Мода була на показах, але не на вулиці, ніхто не знав, як цей одяг виглядає на живих людях. «Я зрозумів, що все це не має жодного сенсу, доки ти не починаєш знімати і подіуми, і вулицю — просто щоб показати, як люди інтерпретують те, що дизайнери їм продають. Я зрозумів, що вулиця — це бракуючий елемент (у модній журналістиці)», — говорив Каннінгем у 2002 році.
